Це не було обговорення самої книжки. Її змісту, цінності, глибини ніхто сумніву не піддавав. Вагома частина присутніх у залі її прочитала. Як, утім, і інші попередні твори цього автора.

Радше нас цікавила екстраполяція його тез і аналітичного підходу на наше життя. Зокрема на наш український ґрунт. Що нам довелося пережити за останні п`ять років. І країні, і бізнесу, і людям. Якими ми були і якими стали. З чим впоралися, а де дали маху.

А стали ми більш гнучкими, адаптивними, мобілізованими, більш зрілими і практичними. І водночас більш мрійливими, схильними вірити в диво, що результату можна досягти простими рішеннями.

Словом, ми змінилися.

Але стрес-тест над нами не завершився. Він триває.

Світ далі змінюється, країна змінюється, ми змінюємося.

Як далі рухатися цим курсом? Особливо, коли минуле, з яким ми начебто давно попрощалися, знову дає про себе знати. Причому часто у досить несподіваний і навіть брутальний спосіб. Прояві популізму, зверненню до старих ментальних моделей, щоб сховатися перед страхом майбутнього. Що ж робити?

Найперше - це ставити собі правильні питання і шукати на них чесні відповіді. І це найскладніше.

Тому що ми себе насправді не знаємо. Людина навчилася управляти зовнішнім світом, успішно вивчає його і підкорює своїй волі, створює інновації, штучний інтелект, але не знає саму себе, свій внутрішній світ.

Власне, споконвічний заклик практично усіх філософів усіх часів і народів зводиться до двох слів «пізнай себе». І зараз ці слова напевне ще більш актуальні.

Тому що постійні зміни, в яких ми живимо, це в першу чергу про те, як постійно вчитися новому і як при цьому втримати нашу емоційну, ментальну рівновагу. Тому читаючи Харарі і замислюючись про майбутнє, я раджу для розуміння того, наскільки ми погано знаємо себе, зазирнути щонайменше ще до одної книги - «Всі брешуть або великі дані знають про нас усе» Сета Стівенса-Давідовіца. Прочитавши цю книгу, ми відкриваємо для себе те, що навіть соціологія практично вмерла, тому що люди під час опитувань кажуть неправду, щоб здаватися кращими, в тому числі й у власних очах. І доказів цьому дослідник наводить багато. За результатами пошуків людей у Google, який, за словами автора, перетворився на глобальну сповідальню. Там мільярди людей говорять, чого вони прагнуть насправді і що думають.

Ми схильні складати про себе міфи, створювати у власній уяві кращу версію самих себе. Створювати відтак хибні стереотипи і на їх основі цілі наративи.

З іншого боку - людина без цього не може жити, адже завдяки мріям (міфам, релігії) та нашій уяві ми навчилися малювати в умі картинку ідеального майбутнього і намагатися втілити її в реальному житті, співпрацюючи одне з одним.

Так, часто це приводить до трагедії, як з нацизмом і комунізмом, втім все залежить від нашої моральної настанови. І тут Харарі пропонує такий дещо буддистський підхід: у живому світі реальне лише страждання, а тому всі наші думки і дії мають бути спрямовані на зменшення цих страждань, на емпатію одне до одного і відповідальність одне перед одним.

«99% того, що ми переживаємо, - пише автор, - ніколи не стає частиною оповіді про себе». Тож перед нами Величезна Невідомість - ще один Всесвіт - внутрішній Всесвіт Людини, відкривати і вивчати який - це ще одна величезна подорож, яка вже сама по собі є винагородою.