Ольга Ткаченко і Ольга Скарлат – випускниці двох програм Бізнес-школи МІМ – SE MBA та DBA. Але крім того, що їх поєднало і здружило навчання, вони зійшлися ще й на тлі прагнення допомагати людям. До волонтерського руху долучилися, коли почалась війна, бо не могли лишатися осторонь. І якщо тоді діями керували скоріш емоції, то нині дві Ольги солідарні у тому, що, як і бізнес, благодійність потребує системи і зваженості дій. Тоді це буде ефективним і цілеспрямованим рухом, що дозволить зберегти власні сили і не вигоріти.

Зараз випускниці поставили перед собою мету – допомогти дітям, які перебувають у складних життєвих умовах, зустрітися з бізнесовими топ-спікерами в рамках табору «Мені вдалося» від Клубу Добродіїв. Його ідея в тому, щоб підлітки із кризових родин та діти-сироти повірили у власні сили і зрозуміли, що успіх досяжний і не важливо, з якої початкової точки ти рухаєшся до нього. Серед спікерів табору — успішні бізнесмени, які й самі колись переживали непрості часи.

Ми поспілкувалися з випускницями на тему благодійності і запитали, що рухає тими, хто хоче допомогти і що їх спиняє? Чому відкупитися речами не завжди найкраща ідея, а пожертвувати на освітній проєкт – глобальна інвестиція в розвиток суспільства?

З чого почалась ваша участь у волонтерському русі?

Ольга Скарлат: Коли у 2014 році почалась війна, Оля виклала у фейсбуці пост, що збирається їхати до госпіталю. На той час ми були заочно знайомі багато років –  у нас спільні близькі подруги, але ми не товаришували між собою.

Ольга Ткаченко: У мене ніби тригер спрацював, я не могла стояти осторонь. Разом з близькою подругою Лесею Василенко, яка нині депутатка, ми створили ГО «Юридична Сотня». Потім я зайнялась поставкою обладнання в Ірпінський і Центральний госпіталі. Ми допомагали дітям атовців, які загинули на війні, підтримували переселенців, багатодітні родини. Однак ми занурилися дуже глибоко в цю історію. Це виявилося заважкими навантаженнями, які з часом перейшли здорову межу. Для відновлення ми потребували роботи із психологом.  

І через це ви змінили фокус допомоги і підходи до благодійності?

Ольга Ткаченко: Моя колишня співробітниця, Саша, перейшла в напрям благодійності і написала мені про те, де вона працює. Це Клуб Добродіїв, який у 2015 році заснувала Марія Артеменко і який допомагає дітям-сиротам і дітям у складних життєвих обставинах через освіту. Табір “Мені вдалося” - це вже буде наш третій проєкт, який ми реалізовуємо з Клубом Добродіїв, але цього разу ми ставимо собі за мету назбирати всю суму, яка дасть змогу профінансувати навчання для 60 підлітків.  Ми вже внесли з Олею перші 100 тисяч гривень для цього. Залишилося зібрати ще 400 тисяч. І ми дуже сподіваємося на підтримку спільноти МІМ у зборі коштів.

А чим вам зрезонувала  аж так саме ця ідея, що ви вирішили взяти її фінансування повністю на себе?

Ольга Ткаченко: Ми їм даємо вудочку, а не рибку. Соцслужби відбирають замотивованих дітей, тобто тих, які хочуть щось змінити. Вони знають усі родини свого району, а ми їм задаємо параметри, на кого ми очікуємо. Натомість для бізнесу важливо допомагати і зрощувати відповідальний соціум. Насправді, одна з цілей –  розбити шкарлупу  переконань цих дітей, що світ успішний деінде, а вони до цього не мають ніякого стосунку. Ми хочемо показати, що все якраз навпаки.

Ольга Скарлат: Ми розуміємо, що ці діти від початку травмовані якимись обставинами. Ця ідея потрапила в фокус нашої уваги, бо тут є момент навчання. Просто перерахувати комусь гроші на картку – це не та допомога. Тут ти даєш дитині змогу почути і побачити, що може бути інакше, і що дуже багато в цьому житті залежить від тебе самого. Дати їм віру в себе, що вони особисто мають докладати зусилля для того, щоб жити інакше. Бо лишитися в тому середовищі, де вони вже перебувають, у них і так є всі шанси. Але також у них є дуже багато можливостей звідти вибратися. Головний посил – це круто дійти того, що ти з легкістю ідеш допомагати людям, нічого не потребуючи взамін. Ми, в принципі, вихідці із сімей, де батьки-бізнесмени і ми теж багато працюємо, маємо активну соціальну позицію. Ми приїздили до воєнного госпіталю на власних авто з водіями, але займалися там такими речами, якими багато хто не займався… І коли тебе питають – чому ти це робиш? Навіщо? А ти просто не можеш цього не робити. Тобто, це мабуть стиль мислення, коли ти отримуєш у відповідь якусь іншу енергію, для того, щоб потім допомагати ще більше.

Ви разом виконуєте ніби функцію хабу між тими, хто хоче допомагати, і тими, кому ця допомога потрібна. З якими застереженнями з обох боків найчастіше зустрічаєтеся?

Ольга Ткаченко: Серед наших одногрупників були люди, які не займалися допомогою лише тому, що вони бояться довіритися якомусь фонду. І ось тут, в тому числі для них, ми виступаємо посередниками. У цьому проєкті ми робимо свою, конкретно визначену, частину роботи. Відбором дітей займаються одні, але в нас є ресурс для інших задач і ми допомагаємо на своєму рівні. Тим самим, ми підсилюємо один одного.

Ольга Скарлат: Власне, як я долучилась до цього. Ми їдемо в Африці на сафарі-джипі, і Оля каже - є крутий проєкт для дітей, там все добре організовано, добрий фідбек про нього, ціна питання ось така. Я в справі, а ти як? І у мене повна довіра до неї, тому я одразу ж погодилась. І саме оцей аспект довіри ми хочемо донести далі. Люди будуть дивитися на нас: вони довіряють нам, а ми довіряємо вже безпосередньо, в даному випадку, Марії і Клубу Добродіїв. Тим самим, ми розширяємо коло тих, хто може перерахувати кошти. Не всі занурюються вглиб соціальних речей з різних причин, але коли вони бачать, що безпосередньо ми перебуваємо в цьому середовищі, виникає фактор довіри і є розуміння, куди, кому і для чого піде ця допомога, і головне, що її отримають – ми можемо це гарантувати.