"Герої вмирають. Раз та назавжди. Я бачив. Крапка. Закону бумеранга не існує. Це маячня та взагалі беззмістовна гра слів, яку використовують люди, максимально далекі від будь-чого, окрім кухні та дивану. Їхні діти та онуки нічого не відчують, ніякі кари на їх голову не впадуть. Якщо ми їх не скинемо", – це лише частина емоційного і досить жорсткого посту власника київської мережі Ветерано Кава/Veterano Coffee, слухача програми МВА у МІМ Володимира Шевченка, що розлетівся тисячами поширень і наробив галасу й суперечок поміж користувачів соцмереж. Нині Володимир відклав усі свої бізнес-справи на невизначений термін і знову, як і в 2015 році, зробив вибір та пішов на фронт боронити країну від російської навали.

Завдяки Ілону Маску та його Старлінку ми отримали змогу поспілкуватися з Володимиром Шевченком у час між бойовими задачами. Про бізнес, війну, цінності та навіть трохи про філософію читайте у нашому інтерв’ю. 

- Хотілося би почати із запитання, навіяного тим самим постом у Фейсбуці і закликом діяти, замість сподіватися на якусь вселенську справедливість. Як багато навколо тих, хто ходить тими ж вулицями що і ви, але до чиєї свідомості з якихось причин війна так і не докотилась? 

- Дуже багато. І, на жаль, це нормально. Пасіонарна частина суспільства завжди у меншості, навіть якщо вона сягає 10 чи 15%. Я вважаю, що тієї кількості людей, які зараз включилися у війну, їх конкретно на цьому етапі достатньо. Головне, щоб люди не втомлювалися від війни і не розслаблялися. Бо насправді все важко і складно, а  будь-яка перемога, про яку люди чують з медіа, нам дається не просто потом і кров'ю, а величезною кількістю життів. Зараз відбувається те, про що я говорив кілька років тому, – коли почнеться повномасштабна війна, то всі інші наші жахливі сторінки: Іловайськ, ДАП, Дебальцево відійдуть на другий план на тлі того всього, що відбувається. Зараз у нас щодня по всій лінії фронту трапляються нові ДАПи, “дебальцева” та “іловайськи” – у тому чи іншому вигляді. І це жахливо.  Але інакше бути не може – противник застосовує всі засоби вогневого ураження, які тільки у нього є. Він  сильніший – у нього більше зброї і, на жаль, більше людей. Але у нього і  близько немає такої мотивації, як у нас, немає підтримки всього світу і ніколи не буде. Ми приречені на перемогу, але вона буде важкою, кривавою і не скоро.І це неможливо, щоб у цей процес включилися всі люди. На курсі маркетингу в МІМ нам казали, що не треба працювати на аудиторію, протилежну нашій цільовій. Але ми можемо працювати з тими, хто вагається, обираючи між моєю кавою і вечерею у ресторані. Те ж саме тут: якщо я пишу свої пости, вони спрямовані не на ту аудиторію, яка мислить янголами, свічками і нічого більше не робить. Я націлений на тих, хто може трохи втомився чи заспокоївся, чи вважає,  що ось-ось  ми усіх уб’ємо, настане  перемога і все буде добре. Буде, але не швидко і не для всіх. Бо на жаль, уже багато хто загинув. Багато хто мій пост сприйняв як зневіру, психологічний зрив, та це тільки ті люди, які не знають мене як особистість і не розуміють, що я і зрив, або я і зневіра – це взагалі речі, які не поєднуються.

- Стосовно “втоми від війни” –  по факту, вона й справді накопичується на тлі невизначеності. У психологів свої поради, як з тим справлятися. А як ви відновлюєтеся, коли є така змога?

- У нас немає вибору – часто маємо виконувати задачі попри виснаження. От нещодавно ми вийшли з завдання, під час якого весь батальйон був не просто за межею людських можливостей, він далеко за неї перейшов. Як кажуть, “десантник працює до своєї межі, а потім стільки, скільки треба”. І оце “стільки, скільки треба” може тривати дванадцять годин, добу, дві, три, тиждень, місяць. Хоча насправді ти мав би просто впасти замертво давно. І ось батальйон повернувся, вичавлений як лимон, помилися  перевдягнулися, лягли спати, аж ось доходять чутки, що ми маємо виходити знову, ледь не наступного дня, бо крім нас зараз нема кому. Тому відновлення – це умовна штука, у нас не так багато для того можливостей. Є час на це – спиш, їси, спілкуєшся з рідними. При змозі, відпочиваєш фізично. Усі розуміють, з ким ми маємо справу, і що це надовго. Ми всі можемо загинути, але ми знаємо, на що йшли. І те, що ми досі живі, для мене це взагалі одкровення. Усі, хто прийшов 24-25 лютого у військо з досвідом, мали розуміння, що навряд чи доживемо до кінця тижня. І кожен новий день, тиждень, який ми проживали, були як подарунки долі. Я загалом прагматик і для мене диво – це всього лиш теорія імовірності. Тобі може щастити багато і довго, а комусь не щастить взагалі. Хтось загинув у перший день, хтось на другий, а ти живеш довго і щасливо. Втім, математика лишається математикою – твоя доля тебе наздожене. Дехто з нас справді забобонний. Я зі свого боку ношу на собі кулон, який мені подарувала співробітниця – молот Тора. Мені він дуже подобається. Вірю, що він мене, може, збереже, але я не знаю насправді як це…

- Якщо говорити про прагматичні речі, що ви взяли з війни у бізнес, і навпаки – з бізнесу перенесли на воєнну реальність?

- Ветерано Кава – це вже  четвертий бізнес, який я заснував. У бізнесі я з 1999 року, маю великий та дуже цінний досвід факапів і фейлів. Що мені дала війна? На мій погляд, вона загострює людину і всі її якості – як позитивні, так і негативні. Якщо у чомусь ти був крутим, то на тлі війни станеш в цьому асом. Війна дає тобі психологічну врівноваженість: тебе не турбує курс долара, падіння продажів. Ти все це сприймаєш спокійно: “добре, щось придумаємо”, “є проблема – треба вирішувати”. Ти взагалі не сприймаєш все, що з тобою трапляється, як проблему. Просто бачиш, що це треба усунути й усуваєш. На тлі того, що ти чи хтось поруч з тобою могли загинути, це все така дурня, на яку не треба реагувати від слова зовсім. Психологічна  стабільність – це, мені здається, найголовніше, що отримує людина, яка пройшла бойові дії. При умові що вона досвід бойових дій пропрацювала. Бо сам по собі такий досвід нічого не вартий, якщо людина з ним не працює. У цьому, власне, найбільший потенціал людей, які пройшли бойові дії. Після пропрацювання такого досвіду люди будуть суперменами – це моє глибоке переконання. А щодо бізнесу, у мене все так пов’язне між собою і перемішалося,що я вже не знаю, що з цього досвід бізнесу, а що –  досвід війни. 

- А ким є ті, хто воюють поруч з вами?  

- Те, яким є мій підрозділ, може бути нерелевантним для всієї армії. Він формувався з людей, які прийшли у перші години і дні війни. Наприклад я 24 лютого о п’ятій вечора вже був у бригаді в Житомирі. Як я прорвався з Києва через затори, це окрема історія, по якій  можна книжку писати. Таких як я було багато, тож ми утворили кістяк нової бригади. Які ці люди? Різні. Сто відсотків тут немає командос, як його уявляє собі пересічний громадянин. Я часто чую твердження “у мене нема досвіду”, “я не знаю”, “я не вмію”,” я не підготовлений”. Ми всі були не підготовлені: у 2015 році я вперше в житті взяв до рук зброю. До цього я був цілковито мирною людиною. Дуже багато хлопців, десь третина, прийшли у нашу бригаду без досвіду бойових дій. Це ті, кого мобілізували вже на цю війну. І вони навчилися та виконали свою роботу. Хтось уже загинув, хтось поранений. Однак, це наші брати, друзі, куми, свати, сусіди по парадному, наші партнери по бізнесу, постачальники. У нас на зараз більше мільйона війська – у чотири рази збільшилась армія. І її основа – звичайні люди, не спецпризначенці, не командос, але вони виконують завдання спецназу і командоса. Одного разу ми штурмували дуже важкі точки і один з перших бійців, який стрибнув у ворожі окопи – це людина, на яку подивишся і ніколи не скажеш, що він бойовик. Я невисокий, а він нижчий від мене на голову, йому років 50 і позивний «Батя». Нереально пишаюся, що знаю цю людину. Але саме він просто стрибнув в окопи і почав гасити московитів.

- Зараз теза ніби сама собою зрозуміла – війна за Україну. Однак, якщо деталізувати, заглибитися, що веде на війну людей, і зокрема, вас, що допомагає переходити якісь внутрішні бар’єри і страхи?  

-  Знаєте, що мене привело на війну в 2015 році? Патріотизм, це зрозуміло, бо я люблю свою країну, своїх співгромадян у більшості – загалом, у нас чудові люди, якщо не читати фейсбука і коментарів під постами. Але також мене привела самоповага. Я не знаю, як можна себе поважати після того, як ти лишився осторонь таких подій. Це як у дитинстві, коли в твій двір приходить якийсь хуліган із сусіднього двору і нормальні хлопці йдуть з ним розбиратися, а ти десь там відсиджуєшся у мами за спідницею. Тому моя причина – це егоїстичне поняття. Менше про патріотизм, а більше про себе. Про власне сприйняття себе – як я далі буду жити, як я буду поважати себе і вимагати поваги від оточуючих, як я буду виховувати своїх дітей. І у кожного свої причини. В цілому ж, всі розуміють, з чим ми маємо справу і що у нас немає вибору – або вони нас, або ми їх. І посередині не можна домовитися. Неможливо зазирнути в очі ворога і побачити там прагнення миру. Там є лише одне бажання – знищити українську націю, ідентичність, увесь цей осередок спротиву. Насправді, ми єдині за весь час існування російської імперії в різних її реінкарнаціях упродовж сторіч чинили спротив і вони не могли з тим нічого зробити. Скільки було повстань селян у 20-30 роках... І як наслідок, той самий Голодомор був не просто так. Як і  Оленівка відбулась не просто так. Маріуполь і Буча теж були не просто так. Вони нас залякують і думають, що так нас зламають. Але ні, це не спрацює. 

- Доки ви на війні, ваш бізнес продовжує працювати. Зараз ви передали його в управління дружині. Розкажіть, наскільки продуманим заздалегідь був цей процес?

- Я готував це з першого дня заснування нового бізнесу, з 2016 року. Коли я започаткував Ветерано Кава, я розумів, що це питання часу, коли у нас почнеться повномасштабна війна. Я багато про це писав, та мало хто слухав. Більшість вважали мене параноїком, а мої сценарії – надто апокаліптичними. Тим часом, я готував бізнес до того, що я його врешті-решт залишу і він існуватиме автономно. Я готував команду, прописував стандарти і протоколи, інструкції, максимально все, що можна зафіксувати і написати. Робив те, що зазвичай непритаманно малому бізнесу, а він у мене малий – це 6 точок у форматі кава-ту-гоу і ще два повноцінних заклади.  В останні три роки перед війною я розумів, що треба виходити у більш серйозний формат і ми потроху почали цим займатися. Але це все потребує шалених коштів. У нас багато кредитів і багато перспектив. Сподіваюся, що у нас все вийде. Ще коли у мене були попередні три бізнеси, дружина  взагалі не долучалась до управління. Зазвичай, все було на мені, я навіть не ділився тим, що там і як  відбувається. А тут  я цілеспрямовано розповідав, показував, залучав. І команда у мене виявилась підготовлена. Недарма командоутворення, набір та мотивація персоналу – це мій «коньок». Після вимушеної паузи команда самостійно відновила роботу мережі у цілком автономному режимі – я майже не допомагав. Навпаки, я самоусунувся на той час. Мені було цікаво, наскільки вони впораються, це був своєрідний краш-тест. І вони діяли на п’ять з плюсом – все запрацювало автономно і в такому режимі існувало два з половиною місяці. Дружина повернулась у травні, перехопила керування бізнесом і зараз все досить динамічно, бадьоро і правильно розвивається. Вони додали якісь нові страви, коктейлі, щось полагодили, якісь дрібниці зробили. Тобто все відбувається добре.

- Зрозуміло, що горизонт планування за тих умов не надто великий. І все ж, яким є те майбутнє, той світ, заради якого сьогодні платиться така велика ціна? За що стоїте особисто ви?

- Поки що одна мрія, така ж, як і у всіх – вижити. Просто пережити цю м’ясорубку і повернутися. Більшого зараз просто не вимагаєш. А щодо країни майбутнього – це філософське питання... Насправді, дуже важко зазирати далі, коли ти тут. Втім, я мрію, що колись наша Україна стане максимально розвинутою, країною вільних можливостей, країною без корупції, країною, де виборці обиратимуть не емоціями, а розумом, і де вони розбиратимуться у функціях місцевого самоврядування, Верховної Ради, розумітимуть різницю між гілками влади і таке інше. Країну, яка буде  постачальником інтелекту для всього світу, як Індія зараз стає ледь не математичною меккою всього світу. Хочеться цього усього звісно, але програма мінімум – вижити,  припинити щоденні обстріли, відкинути ворога і перемогти.

- Сьогодні пліч-о-пліч з вами воюють і ті, хто в 2014 році був дитиною і не знає дорослого життя без присмаку війни…

- Вони сьогодні вже гинуть. У мене син, йому 12 років і я розумію, що наступна війна буде його війною. Я не зможу його відмовити чи втримати. І зрештою, я не буду цього робити. Буду переживати, сивіти, але я нічого не вдію. Зараз на фронті ми  тут разом, як то кажуть, “на манеже одни и те же”. Це з одного боку. А з іншого боку, справді, є дуже багато нових облич. 

- І з усього виходить, що слід налаштуватися на тривалий і виснажливий марафон.

- Якщо навіть ми цю війну закінчимо умовно швидко – півроку чи рік, швидше я взагалі не розглядаю, вони повернуться. Коли у них буде ресурс на повернення, прийдуть знов. Ми переможемо остаточно тоді, коли «ерефія» розпадеться на якісь дрібні держави і в них не буде можливості вбивати, не буде фінансів, людських ресурсів. Ось тоді ми будемо у безпеці. Поки ви не прочитали цього у  новинах – війна для нас не скінчилась. У нас буде перепочинок  5-7-10 років, а тоді вони прийдуть знову і будуть воювати наші діти, а потім наші онуки.

- Кінець цієї війни може виявитися несподіваним? 

- Цілком. Ми можемо завтра прокинутися  і прочитати у новинах, що там «лебедине озеро» по всіх каналах, державний переворот, Чечня і Дагестан відділяються, Схід оголосив про відокремлення і таке інше. Це може трапитися завтра, а може не трапитися і за 20 років. У нас немає  інформації, ми не розуміємо, що відбувається всередині цієї велетенської країни насправді. Плюс це ж росіяни, а це завжди “бессмысленно и беспощадно”. Там немає логіки. І не треба там шукати щось людяне у цьому натовпі. Наш “натовп” – це був Майдан і він показав рівень самоорганізації та гідності.. Натовп в росії  – це треш. Це те, що ми бачили у Бучі і будемо бачити будь-де, де збирається більше трьох росіян.

- Є така тенденція, мовляв, нинішня війна – це вирішальна битва у війні, що триває століттями. Чи є таке відчуття, що нині є шанс встановити справедливість за всі ті сотні років, коли українців безжально нищили? 

- Я думаю, кожна битва, яку вели наші пращури за нашу землю з росіянами, здавалась вирішальною. Хочеться себе тішити, що ми справді ведемо вирішальну війну – сподіваюся, це так. Але сто відсотків вони робитимуть висновки і щоразу приходитимуть більш підготовленими. Вони прорахувалися в 2004 році, прорахувалися в 2014 році, і знову ж таки, прорахувалися в 2022 році. Але вони швидко  вчаться. Не треба їх недооцінювати – вони вміють грати в довгу, на відміну від нас, і, на жаль, вміють чекати. Це треба просто розуміти – спокійно, без емоцій, страху чи зневіри.