Військова загроза, що триває десятиліттями, не зламала Ізраїль, а дала суспільству інструменти, як навчитися жити нормальним життям. Саме під час Другої інтифади на початку 2000-х, у цій країні почали активно шукати способи того, як підтримати цивільне населення і допомогти людям долати труднощі в умовах невизначеності. 

Наомі Л. Баум, співаторка книги «ISRESILIENCE: чому Ізраїль може навчити світ»,  багато років працює у напрямку травми та резильєнтності, очолює Відділ резилієнсу в Ізраїльському центрі лікування психотравми. Записи зустрічі  ви знайдете на нашому Youtube-каналі в оригінальній версії англійською та у перекладі українською.

Нижче, публікуємо обрані тези, озвучені пані Баум під час ефіру. 

В Ізраїлі є значний досвід, пов'язаний з тероризмом на війні. Війна - це завжди жахливо, але я впевнена, що українці демонструють неймовірну життєстійкість протягом кількох останніх місяців. 

Я народилась в США і переїхала до Ізраїлю 35 років тому. Починала як психолог, але потім перемістилась в професійне поле роботи з травмою і побудовою резильєнтності. До цього спонукало те, що відбувалося навколо мене на початку 2000-х  – терористичні атаки, бомби, підриви автобусів, терористи-смертники. Хоча, звісно, ми мали кілька воєн і вчилися на кожній з них.

Термін резильєнтність часто вживається у значенні «спружинити назад» і означає те, як швидко ви можете повернутися до нормального функціонування, коли сталося щось погане.

Після отриманої травми нормально відчувати посттравматичні симптоми, і більшість людей матимуть їх. Коли почалась війна, люди почувалися в небезпеці, не розуміли, що коїться, було відчуття хвилювання і тривоги. Я певна, що чимало людей протягом кількох тижнів, місяців, а може і донині почуваються розбалансованими.

Коли ми говоримо  про резильєнтність, ми маємо на увазі здатність швидко повертатися до нормального функціонування, «відскочити» чи то «повернутися» до нормального попереднього стану. Хоча й говорять, що після травми ми ніколи не повертаємося до точно такого ж стану, у якому були до неї. Ми вчимося новому – чи то про себе, чи то про людей навколо. Ми отримуємо досвід, а отже ніколи насправді не повертаємося у попередній стан. Тому те, що можемо зробити, – це відскочити уперед, повернутися до життя з новими перспективами, із додатковою цінністю. І ці нові перспективи можуть бути пов'язаними, наприклад, з нашою здатністю цінувати життя, безпеку, всі ті добрі речі у нашому житті, які ми маємо на цей момент.

Дуже часто говорячи про резильєнтність, мають на увазі гнучкість або ж еластичність. Резильєнтність як така пов'язана з умінням долати складнощі. Це про те, як людина справляється з ними протягом війни, що триває не один день і тиждень і незрозуміло, коли буде кінець. Отже, ми говоримо про резильєнтність протягом тривалого часу. Згадаймо, наприклад, Другу світову війну і те, як бомбили Лондон, а люди залишалися в таких умовах близько року. Зараз така ж тяжка ситуація у багатьох містах України. Тому ми говоримо про витривалість іі міцність, а також те, наскільки вони можуть бути розвиненими.

Сам термін «резильєнтність» походить з металургії. Вчені вивчали, яке навантаження може витримати шмат матеріалу, перш ніж він зламається. І деякі сталі могли витримувати дуже великі навантаження і не руйнувалися, а інші навпаки. Резильєнтність - це характеристика, яка пояснює, як ми переносимо тиск і  після того, як він зникає, повертаємося в нормальний стан. Наприклад, губка повертається до свого звичного стану дуже швидко, тоді як метал згинається - він менш резильєнтний. І от саме тому я говорю про те, що еластичність і гнучкість є першорядними.

У нашій книзі ми намагалися дати три ключові поняття для побудови резильєнтності, як відповідь на питання, яке часто чуємо від людей - чи можна побудувати і розвинути резильєнтність чи це щось таке, з чим ми народжуємося? Справді, деякі люди більш життєстійкі за інших, але кожен може виростити резильєнтність в собі.

Перше, на що я звертаю увагу, це гнучкість. Коли щось не працює для вас, спробуйте щось інше. Якщо ви відчуваєте сильну тривожність і не можете звичним способом цього позбутися, запитайте себе – що ще я можу зробити? Озирніться навколо, поговоріть з людьми, дослідіть навколишнє середовище і знайдіть відповідь, що ви ще можете зробити, крім звичних речей?

Інший ключ до резильєнтності може видатися дещо складним для українців. В Ізраїлі я спілкуюся з групами людей, які переїхали з України ще за часів Радянського Союзу. За моїми спостереженнями, вони дуже закриті у вираженні своїх почуттів. Однак більш резильєнтними є якраз ті люди, які здатні ділитися почуттями. Кожен з нас має широкий спектр емоцій: ми не завжди щасливі чи радісні, іноді ми боїмося, іноді тривожимося чи злимося. Але всі ці емоції приходять і йдуть - ми ніколи на залишаємося лише з однією емоцією. І якщо бути емпатичним до себе з усим цим, слухати себе і ділитися переживанням з тими, хто поруч, а це можуть бути рідні, друзі чи родина, - ось з цього будується резильєнтність. Якщо ми будемо відкидати емоції, ми житимемо у дуже вузькому діапазоні, і це ускладнюватиме відновлення у кризових ситуаціях. Я навчилась цьому в Ізраїлі, під час Другої інтифади, коли автобуси розбомлювали направо і наліво, люди боялися. І боялися говорити про свій страх. Одна з речей, яку я взяла для себе з того часу, це те, що говорити про свій страх – добре. Це допомагає людям справлятися, розуміти, що вони не одні в своїх переживаннях.

І ще одна важлива річ – наше осмислення різних ситуацій, те, якого значення ми їм надаємо. Ми бачимо це, в тому числі, в людях України - ваша солідарність, те, у який спосіб ви гуртуєтеся, як тримаєте позицію “ми не хочемо у себе правління росії, а боремося за власну незалежність і свободу”. Багато людей готові на жертви заради цього. Це якраз і є частиною формування смислів, і так само дуже сильно проявлено в Ізраїлі. Ми так само  проходили через складні часи разом. З останнього, що у нас відбулося, – жахлива терористична атака з жертвами одразу після святкування Дня незалежності. Наша життєстійкість полягає в тому, що це не здатне нас зламати, ми приналежні до цієї країни, це наша земля.

Я думаю, що з одного боку, в ментальності жертви закладено прагнення того, що винний має заплатити за завданий біль. А з іншого боку, через постійне повторення того, що хтось подбає про тебе, можемо самі себе загнати в стан жертви. Я думаю, це тонка межа між тим, щоб бути жертвою чи здобути досвід того, хто вижив. Я особисто отримала такий урок, коли мала рак 11 років тому. Я запитувала себе – чому це трапилося зі мною? Але мені вдалося зрушити з контексту «Чому?» до «Що я маю зробити в житті? Які зміни відбудуться зі мною? Чого я маю навчитися?». Після цього я отримала підґрунтя і змогу для зростання, знайшла сенс цього всього і мету. Я думаю, це дуже допомагає рухатися в бік не лише виживання, але зростання.

У важкі часи для лідера важливо побачити, де мої співробітники, де моя команда, наскільки я відкритий до них на тлі всього, що відбувається. Війна – це нештатна ситуація, під час якої ми не можемо прибрати деякі перешкоди. Можливо, на роботі ми не будемо говорити про те, що відбувається вдома і, може, ми не будемо ділитися там своїми почуттями. Але я думаю, що в країні, яка проходить через складні випробування, ми можемо говорити один з одним просто як люди, а не як керівник з підлеглим. Влаштуйте зустріч колективу, подивіться, як люди почуваються. І акцентуйте увагу не на дедлайнах і задачах, а на тому, що з людиною, чи в безпеці її родина, чи все добре з будинком, чи може її син, онук чи чоловік в армії, що взагалі відбувається в її житті і через що  проходять співробітники. Поводьтеся з ними як людьми і я думаю, що за таких умов вони будуть більш лояльні до організації. Але все це починається саме з керівника, якому можна сказати – у мене тяжкі часи, і який може сказати – я бачу, що вам непросто, так само як непросто багатьом. Розвивайте таким чином нову культуру взаємодії. Я розумію, що часом це непросто, але почніть з цього. Будьте більш відкритими.  Я не кажу, що треба плакатися один одному, достатньо просто визнати, що кожен переживає складні часи.

Фото - Times of Israel