«Хоча ми і підготувалися, та до останнього не вірили, що війна таки буде» – так згадує про початок вторгнення випускник МІМ Григорій Андрушко. До 24 лютого він був технічним керівником відділу інноваційних розробок у компанії «Охоронний холдинг», а сьогодні стоїть на захисті країни і виконує бойові задачі у Миколаївській області. В один з нечастих відрізків відпочинку він знайшов змогу розповісти про перекреслені плани, оборону міст і настрої в них, а також про те, чого найбільше хоче після війни.

- За день до початку ми поїхали на дачу до Литвинівки, де і потрапили в окупацію.  Я спочатку допомагав, чим міг ЗСУ – передавав інформацію про пересування ворога та його кількість, доки не пропав зв'язок. А потім підірвали мости в Демидові і Стоянці, тож ми опинилися в окупації – все було перекрито, нікуди не поїдеш. Сказали, щоб ті, у кого тут родини, – поверталися до них і старалися виходити. Ми вийшли лише 8 березня. Потім, після 9 березня мені допомогли вивезти родину за кордон. Я вдячний всім тим людям, які допомогли мені це зробити. Після 29 березня я прийняв присягу на вірність народові України, на початку квітня наш підрозділ передислокували у Миколаїв. 

- Чим ви займалися до війни?

- Плани були грандіозні. По-перше, я багато років пропрацював в компанії «ВенБест» генеральним директором науково-впроваджувальної фірми – ми розробляли пристрої у напрямку безпеки. У МІМ я спочатку вчився на корпоративній програмі у 2008 році, потім відчув, що мені бракує знань з маркетингу і я десь три роки тому пішов на pre-MBA Маркетинг. У вересні минулого року я почав працювати в «Охоронному холдингу», де займаюся розробкою різних гаджетів для безпеки, а саме охоронних приладів та пошукових пристроїв. 

- З якими планами ви увійшли в війну? Що було перед її початком? Чи були передчуття, що це станеться?

- Я справді відчував, але не вірив до останнього. По-перше, у мене мати росіянка, а по-друге, мій дід служив разом з сином того самого Мікояна. Тому я ніколи не вірив, що таке може трапитися взагалі. Не знаю навіть чому, але ми все ж таки підготувалися: може, за два тижні до того ми завезли на дачу картоплю, якусь їжу, консервацію. Я планував відпустку, хотів з родиною десь поїхати. А сталося, як сталося. У перші дні окупанти вимкнули нам електрику, на третій день – зв’язок. На другий день від початку почали йти через наше село. Була з хлібом проблема – те, що лишалося, нарізав, пам’ятаю, тоненькими шматочками, щоб вистачало надовше.

- Які враження залишив по собі час в окупації?

- Коли відпустили зі служби до Києва, я поїхав до села, щоб забрати машину, яку там лишив, бо ми виходили пішки – навіть в новини потрапила фотографія, де я, дружина і діти переходимо через підірваний міст. У селі подякував тим людям, які, щоб давати молоко дітям, різали маленьких козенят, приносили яйця. Я приїхав і накупив для них, що зміг, щоб віддячити. Перші дні у нас в селі літало все: якраз над нами літаки робили постріли по Гостомелю. Ворог стояв у Катюжанці поряд, прямо на березі водосховища, і стріляв. Попадало по городах, але в принципі, сама Литвинівка не дуже постраждала порівняно з іншими селами.

- Хто зараз служить з вами поруч?

- Ви не повірите, наш батальйон – це, мабуть, цвіт нації. Тут люди теж з бізнесу, багато тих, хто з 2014 року пройшли війну. Першопочатково ми були добровольцями, але потім вийшов наказ і нас приєднали до ЗСУ. Батальон був створений, щоб захищати Київ, а потім нас відправили у Миколаїв.

- Які у вас враження від Миколаєва?

- Ми дуже вдячні волонтерам, які тут нам допомагають. За моїми спостереженнями, Миколаїв спершу був досить неоднорідний в своїх переконаннях. Тут велика проблема з водою – зараз дали в мережу, то можна хоча би душ прийняти, бо вона технічна. А за питною люди стоять постійно в чергах.

- Чи змінює країну війна і як? Про що мрієте після її завершення?

- Війна змінює людей, виявляє все гниле і несправжнє Зараз в ціні не гроші, а відносини людей один до одного. Київ і Миколаїв різні – побіля зони бойових дій люди без слів і запитань пропускають попереду у черзі, мабуть, через те, що на собі щоденно відчувають війну. Кожному варто пам'ятати, особливо у тих містах, де немає бойових дій що війна не зупиняється ні на мить. Основне бажання – вижити, повернутися додому, обійняти дітей і починати далі працювати і розвивати далі країну, вільну квітучу, ту, за яку наші  воїни віддають життя.