Думку, що навчатись на МВА потрібно лише класичному бізнесу, спростовують слухачі МІМ. Наприклад, театральний продюсер, режисер та директор театральної школи Supertask Слава Жила називає своє навчання важливою точкою відліку у своєму професійному житті і зростанні. У 2017 році його відібрали з-поміж сотень претендентів на програму підготовки майбутнього топ-менеджменту України Generation.UA, яку МІМ реалізував спільно з Гаріком Корогодським. Що спонукало людину творчої професії піти вчитися на програмі бізнес-адміністрування і підготовки майбутніх держслужбовців, як ця освіта вплинула на мислення і подальшу діяльність, а також про те, чи потрібно Україні міністерство культури і як представники бізнесу позбавляються страху публічного виступу у форматі театральної школи, ми поспілкувалися зі Славою Жилою.

- Почнемо з того, що ви прагнули здобути, подаючись на програму Generation.UA і що по факту там здобули?

- МІМ – це моя третя освіта, а загалом у мене їх чотири. Нас ретельно відбирали, проводили тести, іспити, живі інтерв’ю. Метою цієї програми було зростити некорумпованих чиновників майбутнього, які хотіли б розвивати країну. Ми навчалися два з половиною роки: лекції у МІМ поєднувалися із зустрічами з політиками, депутатами, міністрами. І частина з нас все ж таки потрапила на держслужбу. МІМ став для мене дуже крутою поворотною точкою. Усе, що було у мене в голові до того, розклалося по поличках. І це зіграло в моєму житті важливу роль.

Я завжди був творчою людиною, мріяв бути актором, але вступив на продюсерський напрям в Інститут імені Карпенка-Карого, це була моя перша вища освіта. Мені запропонували бути актором, але я подумав, що Хостікоєв у країні один, і виходить, що я буду після нього. Тому прийняв рішення залишитись продюсером. Коли пізніше я почав управляти власною театральною школою, бізнесом з прокату вистав, саме знання, здобуті в МІМ, стали мені в нагоді. Тому можна сказати, що навчання – велика подія, що вплинула на мене і безповоротно змінила мою поведінку.

- Ви самі говорите про себе, як про творчу людину. Але пішли вчитися на програму підготовки державних управлінців, що часто є антагоністом творчого процесу. Що спонукало вас до такого рішення?

- Справді, держслужба і взагалі державний сектор досить марудний. Це абсолютно інший світ у порівнянні з бізнесом. Взаємодіяти з державою досить складно. Але було бажання створювати, будувати і розвивати класну українську державу, і мені здається, що я теж вніс у це свою цеглинку. Можливо, навіть і не одну поклав у цю «стіну», щоб держава процвітала. Може, це не так масштабно, але це мій особистий кейс. Коли я очолив «Театр «Актор», він був нікому невідомим кишеньковим комунальним закладом культури. А на сьогодні він не має аналогів серед інших театрів.  

- Зараз у нас період фактичного «безміністр’я» у сфері культури. Є виконувач обов’язків, але за процедурою керівника Міністерства не призначено. Якщо, умовно кажучи, ви би були цією людиною, або опікувалися сферою театру на державному рівні, на що би ви звернули увагу у першу чергу?

- Ще у 2021 чи 2020 році я був одним з кандидатів на пост міністра культури, мою кандидатуру на цю посаду обговорювали. Я вважав тоді і зараз, що міністерство має бути розформоване. Воно би мало акумулювати культуру, як таку, і дати можливість проявитися ринку, а для цього достатньо зменшити його до умовного одного невеликого кабінету, який буде займатися розподілом коштів за принципом застосунку «Дія». Можливо, у майбутньому ми будемо працювати на кшталт Міністерств культури Європейських країн, де немає роздутих штатів, і де є реальна підтримка культури, бо зараз це все працює за пережитками минулої системи. Безумовно, ця інституція має функції та обов’язки. Але так складається, що питаннями справжньої культури Міністерство наразі не займається не тому, що не хоче, а тому що не може. Тому, звісно, я б намагався прийти до спрощення цієї історії.

Загалом, наразі ми бачимо декаданс культури в Україні, тому що йде війна. Цей регрес абсолютно нормальний і логічний. Мені здається, що нам слід спростити історію з бюджетами. Тоді на ринку будуть більш активніше «звучати» конкуренти і взаємодіяти між собою. Вони будуть створювати продукт, який виховуватиме свого глядача. І вже є приклади комерційно успішного театру, наприклад, у всіх на слуху «Дикий театр» – чудові вистави, комерційна, незалежна організація, і на заваді їм ніхто не стоїть.

Так, безумовно, я не відміняю можливості того, що у нас буде якийсь національний продукт, національні театри, національне кіно і так далі. Але бюрократичні моменти і процедури мають бути  зменшені, спрощені. Також на законодавчому рівні має бути можливість створити і проголосувати закон про меценатство.

- А хто, по-вашому, має займатися культурною дипломатією, якщо це не Міністерство культури або якась державна структура?

- Створена стратегія тактично може бути віддана на аутсорс. Культурною дипломатією має займатися той, хто вміє це робити. Ті, хто вміють займатися грантами, ті мають займатися саме ними, а не  режисурою. А режисурою будуть займатися ті, хто фаховий у цьому, і не займається грантами. Так працює по всьому світі. Культурна дипломатія – це класний продукт, який будуть запрошувати. Зараз велика кількість наших митців виїхали за кордон, і те, що вони там роблять, приймають «на ура».

Загалом, останнім часом у нас культурна дипломатія представлена на офіційному рівні переважно через шоу-бізнес. Це теж непогано, бо шоу-бізнес – це популярна культура. Бо повезти театр закордон з України наразі досить складно, і не є  фінансово вигідним. І запит на нього не такий, як повезти якусь розкручену патріотичну групу, яка збере площу чи стадіон.

- На сьогодні ви також управлінець – маєте театральну студію. Хотілося би дізнатися про переформатування роботи, адже останні роки мистецтво, яке передбачає контакт з глядачем «фейс ту фейс» зазнало серйозних випробувань. Спочатку ковід, тепер війна. Як ви живете в цих умовах і долаєте виклики?

- Під час ковіду було справді не просто, але ми придумали театр в зумі. Потім ми проводили тренінги онлайн. До речі, моя школа, давала тренінги МІМівцям, які навчалися онлайн під час епідемії. Ми їм викладали ораторське мистецтво та сценічну мову, що є безпосередньою потребою будь-якого бізнесмена, чиновника, публічної людини. У них завжди буде запит, аби його було чутно, зрозуміло, що він говорить, і щоб це було доступно для його публіки. І це не дивно, бо страх публічного виступу – другий за величиною після страху смерті.

Ну і війна загалом теж нас намагалась «добити». Але при цьому виріс попит, тому що наша школа – це не просто про театр, не просто про сцену, а це про відкриття особистості. Зараз ми виявили феномен трансформації – до нас приходять із підсвідомими запитами змінитися. І люди отримують ці зміни, тому що вони вивільняють енергію, яка ховається в затисках і заважає публічно виступати. Завдяки психофізичним тренінгам ми запускаємо певні процеси, досить круті, всі наші техніки є унікальними. Але є один цікавий момент. До мене приходять бізнесмени, заступники міністрів, депутати, і просять індивідуальні заняття. А я кажу їм, що не буде ніякої динаміки, окрім групової. Тому важливо йти на курс, де є група, і це спільна робота тривалістю 2,5 місяці. Наша головна задача – розкрити особистість і щоб кожен від цього «кайфував». Ми випустили за цей рік близько десяти груп і плануємо випустити ще дві. Це дуже багато.

- Якщо говорити про пізнання себе через театральне мистецтво в час війни, чи можете ви сказати, що люди приходять викричати біль, чи вони не тільки цього шукають у вас?

- Війна для нас всіх стала подією. У теорії драматургії війна – це, частіше за все, запропоновані обставини. Але цього разу повномасштабне вторгнення стало для нас подією і змінило нашу лінію поведінки безповоротно. І ми тепер не такі, як були раніше. І оця зміна парадигми закликає слухачів до нас прийти і по-перше, розкрити ті запити, з якими вони приходять, свідомо чи підсвідомо. По-друге, це позитивні емоції. Тому дехто обирає нашу школу як терапію, яка відбувається регулярно. І магію сцени неможливо описати, бо вона лікує, надихає і дає додаткову енергію.

- Повертаючись до поєднання «мистецтво+МВА»: у суспільстві існує певний стереотип, де творчий напрям заперечує бізнесові підходи, а слово «комерційний» майже конфліктує із поняттям «мистецький». Як на вашу думку, чому існує це заперечення бізнес-складової як повноцінної і дуже важливої частини творчого процесу? Чи радили би ви митцям здобувати МВА?

- Кількість арт-менеджерів, які отримують освіту МВА, поступово збільшується. Напевно, наразі у сфері театру я один маю бізнес-освіту, але кількість таких людей у культурних колах поступово збільшується. Якщо говорити про творчих людей, митці не завжди голодні, але вони справді проти бізнес-підходів. У тому числі через те, що сидять часто-густо на бюджетній голці. Тому цю голку потрібно забрати і почати займатися арт-промоушеном. У нас є кейси, які доводять, що театри можуть бути успішні – це кейси з промоції, просування театрів за кордон і так далі. Все залежить лише від особистості. Одне з моїх бажань – мої діти обов'язково мають отримати освіту МВА, тому що вона їм допоможе розкласти все по поличках. Це дуже допомагає і переводить на новий шабель розуміння світу, розуміння ком’юніті, яке створює школа і так далі. Аналогічно і бізнесу вкрай необхідно спілкуватися і бути дотичним до мистецтва. Культура скрізь, це поліфункціональна історія. А коли ти освічений, культурний, модний, сповнений енергією, тобі все вдається. Мені здається, що чим більше ти розширюєш свої горизонти та проявляєш нетривіальність, тим успішнішим ти стаєш.