У 2019 році на Форумі Facing the Future, організованому Бізнес-школою МІМ, Ювал Ной Харарі розповів про те, чого варто боятися світу у 21 столітті та виділив три ключові загрози людству: ядерна війна, екологічна криза, руйнівна сила технологій. І треба сказати, що останній пункт виявився навіть занадто актуальним. "Ковідний" 2020-й рік вніс масштабні зміни в життя всієї планети і приніс нові "уроки" людству. Харарі у великій статті для Financial Times назвав цей період роком наукових досягнень та політичних провалів. Ми вирішили перекласти цей матеріал і поділитися ним з вами. Адже, по-перше, це актуально і цікаво, а по-друге, наш навчальний заклад багато що пов'язує з цим мислителем сучасності. Нещодавно в серії "Бізнес школа МІМ рекомендує" вийшла нова книга Харарі – "Історія народження людства: перша графічна історія". До цього в даній серії також були надруковані українські переклади "Homo Deus" та "21 урок для 21 століття". Рекомендації до цих книг писала Президент МІМ Ірина Тихомирова.

Які висновки ми можемо зробити про ковідний рік з точки зору широкої історичної перспективи?

Багато хто вважає, що той урожай, який збирає нині Ковід, демонструє людську безпорадність перед силою природи. Але насправді 2020 рік показує, що людство геть не безпорадне. Епідемії нині вже не безконтрольна сила природи. Наука перетворила їх на проблеми, з якими можливо впоратись.

Але чому ми зіткнулись з такою кількістю смертей та страждань? Через недолугі політичні рішення.

У давні часи, коли люди стикались з чумою, як наприклад, з «Чорною смертю», вони гадки не мали, що її викликає або як її спинити. Коли у 1918 році почалась епідемія «іспанки», найкращі вчені не могли ідентифікувати вірус, від багатьох протиепідемічних заходів не було користі, а спроби розробити ефективну вакцину виявилися марними.

З Covid-19 все сталося інакше. Вперше забили на сполох через можливу епідемію ще у грудні 2019 р. До 10 січня 2020 року вчені не лише виділили вірус, але і визначили його геном та опублікували ці дані онлайн. Знадобилось декілька місяців для того, щоб зрозуміти, які заходи можуть сповільнити темпи та розірвати ланцюги зараження, і менше року для того, щоб розпочати масове виробництво декількох ефективних вакцин. Ще ніколи суспільство не мало такої сили у війні між людьми та патогенами.

Життя перемістилось в онлайн

Ковід продемонстрував надзвичайні досягнення біотехнологій та важливість інформаційних технологій. Раніше людство не могло зупинити епідемії через те, що не мало змоги відслідковувати ланцюги зараження у режимі реального часу, а економічна вартість довгих карантинів робила їх такими ж небезпечними для людей, як і епідемії. У 1918 році могли ізолювати людей з ознаками захворювання, але не тих, хто переносив хворобу безсимптомно. А якби тоді примушували не виходити з дому протягом декількох тижнів, це призвело би до економічної руїни, соціальних вибухів та голоду.

Натомість у 2020 році, завдяки цифровому спостереженню, було набагато легше відслідковувати вектори розповсюдження хвороби, що призвело до вибірковішого та ефективнішого карантину. Ба більше, завдяки автоматизації та інтернету, карантин не спинив економічне життя, принаймні у розвинених країнах. Хоч у деяких країнах, що розвиваються, карантин і нагадував колишні пошесті, у більшості розвинених країн цифрова революція все змінила.

Візьмемо для прикладу сільське господарство. Тисячоліттями виробництво їжі залежало від людської фізичної праці. У цій галузі було зайнято майже 90% населення. Але нині все інакше. Наприклад, в США лише 1,5% населення працює у сільському господарстві, але цього достатньо не лише для того, щоб прогодувати власне населення, але і стати провідним експортером продуктів харчування. Майже всю роботу на фермах виконують машини, які не хворіють. Через це карантин не надто вплинув на роботу ферм.

Уявіть собі пшеничне поле у розпал епідемії «Чорної смерті». Якщо ви забороните селянам збирати урожай через карантин, це неминуче призведе до голоду. Якщо ж вони працюватимуть, то неминуче заразять один одного. Що ж робити?

А тепер уявіть собі таке саме пшеничне поле у 2020 році. Один-єдиний комбайн, яким управляє GPS, збирає врожай з усього поля значно ефективніше та з нульовим ризиком зараження. Якщо у 1349 р. середня ферма давала приблизно 5 бушелів зерна на день (1 бушель – 35-36 літрів), то у 2014 р. комбайн встановив рекорд – зібрав 30 000 бушелів зерна. Тобто,  Covid-19 аж ніяк не мав серйозного впливу на виробництво таких основних сільськогосподарських культур як пшениця, кукурудза та рис.

Для того, щоб прогодуватись, зібрати урожай недостатньо. Його треба транспортувати, часом на тисячі кілометрів. Протягом більшої частини історії людства торговці були головними винуватцями пандемій. Смертельні мікроорганізми мандрували світом на купецьких кораблях та караванах. Наприклад, «Чорна смерть» дісталась зі Східної Азії до Близького Сходу «автостопом» вздовж Шовкового шляху, а далі на кораблях генуезьких негоціантів перебралась до Європи. Торгівля становила таку смертельну загрозу через те, що кожен екіпаж у каравані потребував принаймні одного візника, а управління навіть невеликим морським судном здійснювала купа моряків. Таким чином, кораблі та готелі для подорожніх ставали розплідниками хвороби.

У 2020 році світова торгівля практично не зупинялась через те, що в ній зайнято дуже мало людей. Майже повністю автоматизований, сучасний контейнеровоз перевозить більше вантажів, ніж весь торговий флот будь-якого королівства ранньомодерного періоду. У 1582 році англійський торговий флот загалом мав потужність 68 000 тон та потребував 16 000 моряків для обслуговування. Контейнеровоз «OOCL Hong Kong», спущений на воду у 2017 році, може перевозити 200 000 тон, при тому, що його обслуговує команда з 22 моряків.

Дійсно, круїзні кораблі із сотнями туристів та літаки, набиті пасажирами, відіграли основну роль у розповсюдженні Covid-19. Але туризм та подорожі не є важливою умовою торгівлі. Туристи можуть лишитись вдома, бізнесмени можуть користуватися зумом, поки автоматизовані летючі голландці та потяги, майже без людей, рухають світову економіку. Попри обвал туризму 2020 року, обсяг морської торгівлі зменшився лише на 4%.

Автоматизація та цифорвізація мала ще більший вплив на сферу послуг. У 1918 році навіть на думку не спадало, що офіси, школи, суди та церкви зможуть працювати під час карантину. Якщо вчителі та учні засядуть вдома, то як тоді проводити заняття? Сьогодні ми знаємо відповідь. Онлайн навчання має купу недоліків, ментальне виснаження – не найменша проблема. Але ніхто не міг собі уявити раніше, наприклад, юристів, які з’являються в суді у вигляді котів. Проте сам факт того, що щось подібне можливе, вражає.

У 1918 році суспільство жило виключно у фізичному вимірі, тому коли «іспанка» пройшла цим світом, людству не було куди тікати. Нині ж багато з нас живуть у двох світах – фізичному та віртуальному. Коли у фізичному завівся коронавірус, багато людей перенесло значну частку свого життя до віртуального простору, куди вірус не міг потрапити. 

Звичайно, людські створіння – фізичні істоти, та й не відцифруєш усе. Ковідний рік проявив важливість ролей, які відіграють численні низькооплачувані професіонали, такі як медсестри, прибиральники, водії вантажівок, касири, кур’єри доставки, у тому, що людська цивілізація функціонує саме як цивілізація. Недарма говорять, що цивілізацію від варварства віддаляють лише три прийоми їжі. У 2020 році кур’єри доставки тримали ту саму тонку червону лінію, яка зберігала нашу цивілізацію вкупі. Вони пов’язували нас із фізичним світом.

Інтернет «рулить»

Автоматизація, цифровізація та онлайнізація наражає нас на нову небезпеку. Те, що ковідного року інтернет не зламався, просто неймовірно. Якщо ми різко збільшимо кількість машин, які проїжджають мостом у фізичному світі, ми можемо стикнутись із заторами, а то й обвалом мосту. У 2020 році школи, офіси та церкви перейшли в онлайн майже в один день, але інтернет встояв.

Ми не беремо цей факт до голови, а варто було би. Після 2020 року ми знаємо, що життя продовжується, навіть коли  вся країна фізично зачинена на карантин. А тепер уявіть собі, що станеться, якщо наша цифрова інфраструктура «впаде».

Завдяки інформаційним технологіям ми краще вирішуємо проблеми, створені органічним вірусом, але загроза від комп’ютерних вірусів та кібервоїн лише зросла. Люди часто запитують: «Яким буде наступний Covid»? Ключова точка уразливості – наша цифрова інфраструктура та атака на неї. Для того, щоб коронавірус розповсюдився світом та заразив мільйони людей, знадобилось декілька місяців. Наша цифрова інфраструктура може бути зруйнована протягом одного дня. І якщо школи та офіси спромоглися моментально переміститись онлайн, то скільки, на вашу думку, нам потрібно буде часу, щоб повернутись зі своєї електронки на повільну, як равлик, звичайну пошту?

Що має значення?

Ковідний рік також відкрив нам очі на те, яка обмежена влада науки та технологій. Наука не може замінити політику. Коли ми приймаємо політичне рішення, ми маємо взяти до уваги численні інтереси та цінності, а наукового методу для визначення, чиї інтереси та цінності важливіші, до яких дій слід вдатись, не існує.

Наприклад, перед тим, як вводити карантин, недостатньо відповісти на питання: «Скільки людей захворіють на ковід, якщо не впровадити карантин»? Ми маємо також спитати себе: «Скільки людей стаждатимуть на депресію, якщо ми запровадимо карантин? У скількох людей постраждає травлення? Скільки людей пропустять роботу або школу? Скількох битиме або вб’є чоловік/дружина»? 

Навіть, якщо всі наші дані точні та надійні, ми завжди маємо питати себе: «Що ми рахуємо? Як ми будемо порівнювати отримані величини»? А це вже політичне, а не наукове завдання. Саме політики мають знаходити баланс між медичними, економічними та соціальними чинниками, проводити політику, яка враховує всі інтереси та стосується всіх сфер.

Нині інженери створюють як нові цифрові платформи, що допомагають нам функціонувати під час карантину, так і нові інструменти спостереження, щоб розривати ланцюги поширення інфекції.  Але цифровізація та спостереження загрожують нашій приватності та відкривають надзвичайні можливості для тоталітарних режимів. У 2020 році масове спостереження за людьми стало законним та звичним. Протидія епідемії важлива, але чи вартує це зазіхань на нашу свободу в процесі цієї боротьби? Знайти баланс між необхідними інструментами нагляду та жахами дистопій – робота політиків, а не інженерів.

Три базові правила допоможуть нам захиститись від цифрової диктатури, навіть під час чуми. 

По-перше, дані, що стосуються наших тіл та організмів, мають застосовуватися задля користі, а не для контролю, маніпуляції або шкоди для людей. Мій сімейний лікар знає найінтимніші таємниці мого тіла. Мене це не бентежить, адже я вірю, що лікар використовує цю інформацію мені на користь. Він не повинен продавати ці дані корпораціям або політичним партіям. І так має бути з будь-яким органом нагляду за пандемією, який ми можемо створити.

По-друге, спостереження може бути двостороннім. Якщо винятково вищі щаблі суспільної ієрархії наглядають за нижчими – це прямий шлях до диктатури. Тому, одночасно з посиленням нагляду за приватними особами, має посилюватись і нагляд за урядами та великими корпораціями. Наприклад, за нинішніх кризових умов, уряди розподіляють надзвичайно великі суми грошей. Процес розподілу цих грошей має бути прозорішим. Як громадянин я хочу бачити, хто і скільки грошей отримує, хто вирішує кого фінансувати. Я хочу бути впевненим, що гроші дійсно дістануться бізнесам, які їх потребують, а не великим корпораціям, чиї власники дружать з міністром. Якщо уряд каже, що встановити таку систему нагляду під час епідемії занадто складно, не вірте. Раз відслідковувати ваші дії не занадто складно, то й наглядати за тим, що робить уряд, не складніше.

По-третє, ніколи не дозволяйте, щоб занадто велика кількість даних концентрувалась в одному місці. Ані під час епідемії, ані після. Монополія на масиви інформації – рецепт диктатури. Тому, якщо ми збираємо біометричні дані, щоб зупинити епідемію, це має робити незалежний орган охорони здоров’я, а не поліція. А оброблені дані мають зберігатись окремо від даних інших міністерств, урядів та корпорацій. Безумовно, така ситуація призведе до дублювання, та певної неефективності. Але неефективність у даному випадку це характеристика, а не недолік. Хочете попередити диктатуру? Збережіть хоч трохи неефективності.

Слово політикам

Безпрецедентний успіх науки та технологій у 2020 році не вирішив кризи, викликаної Covid-19. Натомість вони перетворили епідемію з природнього катаклізму на політичну дилему. Коли «Чорна смерть» вбивала мільйони, ніхто не очікував від імператорів та королів чогось надзвичайного. Під час першої хвилі «Чорної смерті» вимерла третина Англії, але король Едуард ІІІ Англійський не втратив трон. Очевидно, що припинення епідемій виходило за межі можливостей правителів, тому їх ніхто і не звинувачував. 

Натомість нині людство має наукові інструменти для стримування Covid-19. Деякі країни, від В’єтнаму до Австралії, довели, що навіть без вакцини вони можуть зупинити епідемію. Проте, ці інструменти мають надто високу економічну та соціальну ціну. Ми можемо перемогти вірус, але чи певні, що можемо заплатити ціну перемоги? Тому наукові відкриття покладають на політиків величезну відповідальність.

На жаль, занадто багато політиків не впоралось з такою відповідальністю. Наприклад, популістські президенти США та Бразилії применшували небезпеку, відмовлялись дослухатись до експертів та роздмухували теорії змов. Вони не створили загальнонаціональних програм боротьби з епідемією та саботували всі зусилля місцевої влади проти неї. Недбалість та безвідповідальність адміністрацій Трампа та Болсонаро призвели до сотень тисяч смертей, які можна було попередити.

У Сполученому Королівстві уряд спочатку значно більше переймався Брекзітом, аніж Covid-19. При всьому ізоляціонізмі кабінету Джонсона, вони не спромоглися ізолювати Британію від єдиного явища, яке дійсно мало значення – від вірусу. Моя батьківщина, Ізраїль, теж страждав через політичні помилки. Подібно до Тайваню, Нової Зеландії та Кіпру, Ізраїль – фактично острівна країна, де закриті всі кордони, з лише однією точкою в’їзду через аеропорт Бен Гуріон. Проте у розпал епідемії уряд Нетаньяху дозволив подорожнім проїзджати через аеропорт без будь-якого карантину чи навіть скринінгу, та не спромігся застосовувати власні карантинні обмеження.

Британія з Ізраїлем, зрештою, одними з перших розгорнули кампанію масового щеплення, але ранні помилкові рішення дорого їм коштували. У Британії епідемія забрала життя 120 000 людей. Іншими словами, британці були шостими у світі за рівнем смертності. Ізраїль – сьомий у світі за рівнем захворюванності, тому для боротьби з наслідками ситуації, уряд домовився з американською корпорацією Pfizer про «вакцину в обмін на дані». Тобто, Pfizer постачає Ізраїлю кількість вакцини, яка достатня для щеплення всього населення країни, а натомість отримує такі величезні обсяги цінних даних, що спричиняє тривогу щодо приватності та монополії на інформацію. Ця ситуація також демонструє, що дані громадян – цінний державний актив.

Якісь країни впорались краще, якісь гірше, але людство не спромоглось ані обмежити розповсюдження епідемії, ані створити глобальний план перемоги над вірусом. На початку 2020 року склалось враження, що ми спостерігаємо кіно у сповільненій дії. Завдяки сучасним комунікаціям, люди спочатку в режимі реального часу стежили за тим, що відбувається в Ухані, потім – в Італії, потім – в інших країнах, але глобальний лідер, здатний спинити катастрофу, так і не з’явився. Інструменти були під рукою, але політичної мудрості забракло.

Іноземці рятують

Однією з причин разючого контрасту між успіхом науковців та неспроможністю політиків, була різниця у підходах до спільних дій: науковці співпрацювали на глобальному рівні, а політики, зазвичай, розводили чвари. Хоча вчені працювали в умовах важкого стресу та непевності, вони обмінювались інформацією та могли розраховувати на відкриття та здобутки один одного. Саме міжнародні команди проводили багато цікавих досліджень. Наприклад, ключову розвідку щодо ефективності карантинних заходів провели спільно дев’ять інститутів: один з Британії, три – з Китаю, п’ять – зі Сполучених Штатів.

Натомість політики не спромоглись утворити міжнародних альянсів проти вірусу та узгодити глобальний план боротьби. Дві супердержави, США та Китай, звинувачували одна одну у приховуванні критично важливої інформації, розповсюдженні дезінформації та теорій змов, і навіть у навмисному розповсюдженні вірусу. Низка країн, очевидно, фальсифікувала дані про розвиток епідемії або приховувала їх.

Брак глобальної співпраці проявляється не лише у цих інформаційних війнах, але навіть у конфліктах через медичне обладнання, якого не вистачає. Попри численні випадки співробітництва та щедрості, не було зроблено жодних серйозних спроб об’єднати ресурси, налаштувати виробництво у глобальному масштабі та забезпечити рівність у розподілі медичних поставок. Зокрема, «вакцинний націоналізм» створив новий вид світової нерівності між тими країнами, які могли та не змогли вакцинувати своє населення. 

Сумно, що багато хто не розуміє просту істину: доки вірус поширюється, жодна країна не перебуває у безпеці. Уявіть собі, що Британія або Ізраїль спромоглись знищити вірус у себе, але він продовжує розповсюджуватись у багатомільйонних Індії, Бразилії або Південній Африці. Нова мутація у маленькому бразильському місті здатна зробити вакцину неефективною та призвести до нової хвилі інфікувань.

За нинішньої надзвичайної ситуації апеляція до чистого альтруїзму навряд чи переможе національні інтереси. Проте, у нинішніх умовах глобальне співробітництво – не альтруїзм, а критичний чинник національних інтересів.

Антивірус для цього світу

Суперечки щодо того, що сталось у 2020 році, триватимуть ще довго.

Але представники усіх політичних таборів мають погодитись принаймні з ТРЬОМА ОСНОВНИМИ УРОКАМИ.

По-перше, ми маємо охороняти нашу цифрову інфраструктуру. Вона нас врятувала під час пандемії, але вона може згодом спричинити ще гірші катастрофи.

По-друге, кожна країна має більше інвестувати у власну систему охорони здоров’я. Попри очевидність цього уроку, політики та виборці чомусь ігнорують цю річ.

По-третє, ми маємо встановити потужну всесвітню систему моніторингу та попередження хвороб. В одвічній боротьбі людини з патогенами, лінія фронту проходить в тілі кожної людської істоти. Якщо цей фронт проривається будь-де на Землі, ми всі наражаємось на небезпеку. Навіть найбагатші люди з найрозвиненіших країн мають особистий інтерес у захисті найбідніших людей з найнерозвиненіших країн. Якщо новий вірус може перескочити з кажана на людину, що живе у найбіднішому селі, десь у хащах джунглів, лише за декілька днів цей же вірус здатен розгулювати Уолл-стрітом.

Скелет для такої глобальної організації вже існує у вигляді Всесвітньої організації охорони здоров’я та деяких інших інститутів. Але вони мають мізерні бюджети і такі ж політичні «зубки». Ми повинні дати цим організаціям грошей та важливіше місце у системі політичних та соціальних зв’язків, допомогти їм стати незалежними від політиків, яких цікавлять лише власні інтереси. Як я вже казав раніше, я не вважаю, що експерти, які не займають жодних виборних посад, повинні приймати епохальні політичні рішення. Це мають робити політики. Але якась глобальна, незалежна організація охорони здоров’я може стати чудовою платформою для накопичення медичних даних, відслідковування потенційних загроз, оголошення попереджень та тривоги, визначення пріоритетів у дослідницькій роботі.

Багато людей боїться, що Covid-19 розпочинає добу нових пандемій. Але якщо впровадити уроки, які ми вивчили внаслідок Covid-19, пандемії можуть перетворитися на рідкісне явище. Людство не може попередити появу нових патогенів. Це – природній процес еволюції, який триває вже мільярди років, і продовжуватиметься надалі. Але сьогодні суспільство має знання та інструменти, необхідні, щоб попередити поширення нових патогенів та пандемій.

Якщо Covid-19 буде розповсюджуватися і у 2021 році та вбиватиме мільйони людей, або якщо людство зіткнеться з іще гіршою пандемію у 2030 році, це вже не буде ані неконтрольованою катастрофою, ані покаранням божим. Це буде поразка людей, а точніше  політиків.